Двері Рози Сигізмундівни відчинилися. На веранду визирнула лиса дівчина у військовому френчі та шортах.

– Чому ти лиса? – запитав Макар.

– Ти хто?!

Макар кивнув на власні двері:

– Я тут жив… Не знаєш, тут хтось мешкає?

Лиса дівчина знизала плечима:

– Я тиждень тому в’їхала. Не бачила нікого.

Макар кивнув, підвівся. Геть.

– А чого ти лиса? – запитав від сходів.

– Я не лиса! Я підстриглася на нуль! – із прикрістю вигукнуло дівча, гепнуло дверима.

Макар засмутився: ну, так… Різниця між завойовником і альфонсом – приблизно така сама. Хоча… Завойовник досяг мети, альфонс тільки… розбігається для стрибка. Нормально… Він альфонс!

…Вечір зливався з ніччю, укривав Дніпро прохолодою, навіював: скоро замерзнеш. Річка хвилювалася, тікала на південь… Макар сидів на гранітних сходах набережної біля пішохідного мосту, топив погляд у воді – як же він розумів відчайдушні жадання ріки! Куди не біжи – твоє місце тут. «Отож-бо, – признався. – Аби скоріше Сердюк із Брюсселя повернувся. Стати для нього незамінним. Так, щоби далі вже без Марти… А до тих пір… Нормально. Я альфонс».

– Добре, що сумку не взяв…

Місяць уже височенько застиг над водою, коли Макар плюнув у безнадійну річку, поплентався до автівки. Набережною тинялися люди, пили пиво, сміялися безтурботно. «Марнуйте час, йолопи!» – хмикнув роздратовано. Від’їхав від набережної, озирнувся і раптом подумав, що згори все це кодло можна легко покласти з одного кулемета.

– Цікаво, стара чекає?… – наче з поля бою.

Стара не вважала себе старою. Озиралася на Мадонну, Демі Мур, але частіше на Ірину Білик. Із нею іноді заочно ставала до суперечки: якого біса на люди мальчиків виводити?! Е, ні! Марта не така наївна. Марта напевно знає: на життя треба генерала шукати, а що ти собі для серця і здоров’я маєш – при собі й тримай. Щоб не наврочили… Оце намолила собі Сашка, розщедрилася здуру – надто вже до серця припав. А тепер хвилюється – аби не задурно… Як не бачить його, усе цифри складає, і волосся дибки: за два місяці двадцять п’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто один долар профінькав. А як він одяг скине й голий апартаментами – Аполлон, – так ще би давала й давала, усе би задля нього зробила… Хіба що справи би не відклала: надто дорого заплатила за нинішнє благополуччя. Так і Сашко справу на перше місце ставить. Може, того й злигалися, що Марта побачила у білявому студентові себе саму тринадцять років тому.

Ох, і часи були… Училка-фізичка із задрипаної Соснівки, що під Конотопом, до дев’яносто п’ятого Марта тільки тим і рятувалася, що м’ясом у Москві торгувала. Оце дві повні торби у руки і на потяг. Ніч у плацкарті, зранку москвичів за руки хапати: «Покупайте! Недорого!», під вечір на вокзал, ніч у плацкарті, а вранці наступного дня: «Діти! Розкрийте підручники. Тема сьогоднішнього уроку…» Як витримувала? У дев’яносто п’ятому привезла хвору маму в інститут Шалімова. Рак підшлункової. Біда… Вдень біля мами тліла, на ніч до студентської подружки Валюшки просилася. З інституту не бачилися. Валюшка саме у якомусь центрі політичних досліджень під’їдалася. Вона Мартину долю й скерувала. Вислухала гірку оповідь про свинячі ребра та Бойля – Маріотта, зітхнула:

– До козирного депутата помічницею прилаштувати не зможу. А до такого… абиякого – спробую. Підеш? Держслужба. Пільги… Давай, Марто! Вирішуй, бо до скону ті торби тягатимеш.

– А мама?… – знітилася Марта. – Як я маму покину?

За місяць мама віддала Богові душу, і Марта перебралася до столиці. Зняла у вдовиці кімнатку на Русанівці, помолилася на лаврські хрести, що їх прямо з віконця видно було, і попросила Господа, щоби хоч який негодящий депутат погодився її до себе взяти. Володимир Гнатович Сердюк на ту пору не набрав і половини своєї нинішньої політичної ваги. Вислухав провінційну вчительку-одиначку, що її порекомендували з якогось політологічного центру. Зазирнув у вічі, а там… стільки благання і відданості. Здивувався. Аж запитав:

– Будь-який наказ виконаєш?

– Безумовно! – гаряче запевнила Марта.

Відтоді – тринадцять років при Сердюкові. Він ніяк не тоне, вона поруч із ним роздобрішала грошима й зв’язками, бо як поклялася – безумовно! що? все! – слово тримає. Треба – і папірці до темряви розбирає, і у відрядження посеред ночі, і лягає під кого шефові треба. Квартиру стараннями Сердюка через Раду отримала, за вирішення питань хутко навчилася грошики брати, а як назбирала достатньо – тихцем від усіх купила розкішні апартаменти біля цирку і з них теж до останнього часу зиск мала. Беручка! Хто би взнав – не повірив би.

От і Баклан, полковник міліцейський, здивувався сьогодні.

– Гарна хата. Я оце теж думаю щось у центрі придбати, – сказав. – Твій барліг, лялечко?

– Знайомих… – відказала з дивану гола Марта. Не схотів Баклан до ліжка пнутися, прямо на дивані й вирішив із Мартою всі ділові питання. Добре, хоч пішов скоро, бо обіцяв дружину на дачу в Кончу відвезти.

– Про Баклана Сашкові краще не знати, – застереглася, на годинник глянула – 23:20. Захвилювалася. – І де?…

Стала до вікна. Юний коханець перед очі.

– Така Сасунька моя солоденька… – прошепотіла розчулено.

При Сашкові – не сміла. Вони якось болобонили «за життя», і коханець розповів: у дитинстві бабуся називала його Сашунькою, а він намагався повторити, та виходило – «Сасунька».

– Сасунька ти моя солоденька, – засюсюкала тоді Марта, та механік зиркнув вовком.

– Ніколи не називай мене так, Марто… завро!

І де?… Позіхання Марті рота роздирають, завтра вставати удосвіта, а Сашко десь тиняється… Може, образився? Та не повинен би. І сам знає: справи відкладають тільки невдахи, а Марта з Бакланом без діла жодного разу не зустрічалася.

І де?… Ухопила мобільний – «абонент поза зоною».

– Та що ж це?!

Скрутилась у кріслі, уявила: нема… Ніколи не повернеться…

Так розхвилювалася, аж тиск підскочив. Оченятами закліпала: Баклан проклятий! Міг би, як завжди, номер у готелі замовити… «По-швидкому, Марто!» А що, як із Сашком щось трапилось… Обстановка криміногенна… така напружена… А міліція, баклани розгодовані, така розслаблена… Ніч уже… Точно вбили хлопця! Порізали, автівку забрали…

Почула, як у замку вхідних дверей ключ ворушиться, так до них рвонула – аж гай зашумів.

– Сасунька моя…

У передпокої світло тьмаве – джунглі. Механік застиг насторожено: нападати? Чи горделивим левом пройти повз напружену Марту – не здобич! Марта шию витягла, вглядається: нападати? Плигнути мавпою, учепитися у вічі: де був, де був?! А чи проковтнути ревнивий розпач, вистелитися винуватим килимком, у вічі зиркнути: коханий мій…

– Коханий…

Макар насупився, пішов повз Марту до вітальні.

– Коханий… – сунула слідом, очам не вірила: костюмчик від «Бріоні»… Сім тисяч гривень… Мов зі смітника… брудний-обхарканий…

Макарові – те саме в голову. «Нарешті скинути…» – зривав із тіла одяг, кидав на підлогу.

– Сашко… – напружена Марта побачила на животі голого коханця великий синець під ребрами. – Що сталося?

Він би красиво, барвисто… Троє моторошних, дужих… Зброя, кулаки, слів не знали… Били – наче вбити мали. Гроші, годинник, мобільний. Він захищався… Одному точно щелепу зламав… Аби менти в цей час не розслаблялися у товаристві легкодоступних жінок…

Зиркнув на коханку сторожко – простягнула руки, йшла до нього, сльози на очах.

– Сашко… – любов’ю щедрою. Нікому свою Сасуньку не віддасть.

Механік відчув: у голові забулькала пекуча бурда, полилася судинами – у вуха, у ніс, у вічі… Залила красні мрії, амбітні плани, гарчала: убий. Задихнувся гарячим, вишкірився… і раптом кинувся на Марту. Викручував руки, тягнувся до горлянки, повалив на підлогу, та словами діла не зіпсував.

– Ти – моя… Ти моя жінка! Моя!

– Сашо, Сашо… – В очах жах.

– Уб’ю! – Замахнувся.

Марта вчепилася йому в руки.

– Коханий! Я ні з ким! Ні з ким! – Линула до нього. Тулилася, обіймала, обціловувала голий торс, синець, ребра… – Коханий… Доле моя… Ну як ти міг подумати… Хіба я могла б…